IТЕРИТОРІАЛЬНА ОБОРОНА. КАТЕРИНА ЗАБАВА

Усім привіт, мене звати Катерина Забава, і я Junior Data Engineer у Brightgrove. Точніше, зараз це не моя основна діяльність — я стала на захист України, вступивши до лав ТрО. Сьогоднішня історія якраз про це.

Рішення піти захищати Україну

За деякий час до повномасштабного вторгнення росії я вже розуміла, що щось назріває. Я не з тих, хто буде просто сидіти та чекати що ж буде далі, мені треба бути в центрі подій. Протягом усього 2021-го року я думала щодо або спеціалізованого навчання, або іншого способу пов’язати себе з військовою діяльністю.

Ще з 14-го року я потрапила до ком’юніті волонтерів. Поки я була у школі та універі, я брала участь у закупівлях медикаментів на спеціальні склади, звідки їх доставляли на фронт. Так я познайомилася з багатьма волонтерами та військовими, і ця діяльність стала важливою частиною мого життя. Тому зараз я просто не могла залишатися осторонь.

Окрім того, я знаю багато людей що пройшли АТО та ООС. Вони розуміли, що агресія росії в найближчий час посилиться, тому треба вміти захищати себе та сій дім. Так я десь за 1-1,5 місяці до війни дізналася про ТрО.

Тоді від вступу в ТрО я скоріш очікувала, що буду тут, у Києві. Також це означало отримання контракту резервіста, тому першочергово ні до чого не зобов'язувало. Після вступу ти спочатку отримуєш належну підготовку та потім потрапляєш під першу хвилю призову.

Десь за місяць до початку війни я приїхала у військкомат, поспілкувалася з комбатом та пішла збирати документи, необхідні для контракту. Коли я приїхала на підписування, це окрім мене хотіла зробити купа людей. Через це я поцікавилася, чи щось назріває, але у військкоматі сказали, що їм просто треба набрати певну кількість людей в резерв.

Я підписала контракт, якраз потрапила на тренування з тактичної підготовки, та познайомилася з людьми, з якими тепер проходжу службу разом. Також ми пройшли підготовку з надання медичної допомоги та отримали аптечки. Це відбулося десь за тиждень до повномасштабного вторгнення.

Коли я офіційно стала частиною армії, то попередила про це менеджерів всередині компанії та на проєкті. Усі погодилися з моїм рішенням, тому що на той момент це ніяк не заважало мені працювати. Але і тепер, коли я повноцінно в ТрО, компанія підтримує мене матеріально.  Гріє душу і розуміння того, що на мене чекають, та після демобілізації я можу повернутися до своєї попередньої роботи. Коли ти на фронті, таке розуміння дуже важливе. Коли в тебе є час відпочити після виконання завдань, постійно замислюєшся про домівку та те, чи є тобі куди повернутися взагалі. 

Перші дні офіційної служби в ТрО

22-го лютого я зустрілася зі знайомим ветераном АТО. Він розпитав про обстановку та вирішив провести тренування з поводження на блокпосту, адже це одне з основних завдань у ТрО. Я розуміла, що треба вміти це робити, тому ще не знала куди мене можуть розподілити, якщо щось почнеться.  23-го лютого я увесь день відчувала якийсь дискомфорт—інтуїція на щось натякала. Один мій знайомий поїхав докупити собі військову форму, а я працювала, тому вирішила докупити її потім. Наступного дня мій ранок почався з дзвінка друга, який був дуже здивований, що я досі сплю.

Потім я перевірила все своє спорядження та чекала розпорядження від командира. На той момент я ще не мала броніка чи шолому, тільки зимову форму: куртка, термобілизна, фліска. Близько дев’ятої ранку мені сказали їхати до військкомату.

Звідти ми поїхали на одну з локацій, де я півдня займалася підготовкою світломаскування. Протягом усього дня ми в цілому займалися підготовкою, і тільки під вечір отримали зброю. Також було дуже багато людей, які не встигли підписати контракт та хотіли зробити це.

З 25-го ми вже були розподілені та поїхали виконувати завдання на позиціях. Було дуже холодно, та спочатку доволі страшно. Ми працювали дуже багато, практично не спали. Прилягти хоча б на півгодини було справжньою розкішшю. А у березні я перейшла з роти до підрозділу забезпечення.

Це набагато більше пасувало моїм навичкам—реального досвіду зі зброєю у мене небагато, а от мої організаційні скілли та знання стали дуже у нагоді. Ми базувалися у Києві, і поки північ була окупована, ми займалися тим, щоб у наших військ на тому напрямку було усе необхідне.  

Передислокація на Схід

Коли північний напрямок звільнили, ми не знали, що на нас чекає далі. Десь наприкінці весни ми дізналися, що їдемо на іншу локацію, якою виявилася Слобожанщина. Я якраз купила машину минулої осені і не дуже розуміла, чи справді вона мені потрібна. А тут вона дуже знадобилася.  Ми доволі пізно виїхали на нове місце дислокації, тому їхали вночі. Я ще й ями намагалася об'їжджати. Коли ми прибули на місце, то одразу лягли спати, і потім чекали наступних наказів. Загалом ми їхали не знаючи, що на нас чекає, але дуже швидко всьому навчилися на місці.

На наш підрозділ тоді тільки моя автівка і була, а це всього маленький Гольфік. Спочатку ми ним користувалися, але зрозуміли, що нам потрібна машина, що більш підходить для ситуації. Добрі люди допомогли нам з нею, а потім ми навіть отримали ще одну автівку. Це дуже допомогло, враховуючи кількість людей та речей, які нам необхідно транспортувати.

Звичайно, в нас є державне забезпечення, але волонтери привозять нам усе, починаючи від техніки і закінчуючи футболками та шкарпетками. Що машини, що форма—на нулі усе це витратні матеріали. Багато чого з техніки ми також купували за свій рахунок.

В нас були люди, які допомагали нам постійно. З того, що я знаю—одне київське ОСББ, що взяло нас під крило, фонд “Повернись живим”, і люди з місця роботи кожного з підрозділу. Багато спорядження було поставлено нам саме компаніями, де ми працювали у мирний час.

Брайтгрув якраз одна з компаній, яка підтримує своїх людей у ЗСУ та ТрО. Мені, наприклад, допомогли купити безперебійники для акумуляторів, які забезпечують стабільну роботу техніки навіть у складних умовах. Або ж багато колег донатили, коли ми збирали гроші на машину.  Загалом, волонтери безмежно нам допомагають. По-перше, набагато безпечніше почуваєшся на фронті, коли знаєш про такий тил. По-друге, важлива не тільки матеріальна, а й моральна підтримка, тому ми дуже-дуже вдячні кожному, хто допомагає нам. Головне - не мовчати про свої потреби, і люди обов’язково підтримають.

Життя на фронті

Звісно, на фронті життя зовсім інше. З плюсів - абсолютно забуваєш про прокрастинацію. Кожне завдання, яке ти отримуєш, має бути виконано миттєво, адже від нього залежить багато наступних кроків.

Критично важлива не тільки швидкість, а й якість виконання роботи. Наприклад, коли ми привозили техніку іншим, ми дуже ретельно усе перевіряли у безпечному місці. Таким чином, ми були впевнені, що все буде добре працювати і на нулі. Також ми все готували для найшвидшого початку експлуатації та навчали людей у разі необхідності.

Моя айтішні навички дуже допомагали мені виконувати завдання в підрозділі забезпечення. Навіть була нагода опанувати нові професійні знання. В нашій команді була інша людина з IT сфери, що знала одну технологію, а я іншу. Ми зібрались, обмінялися інформацією, і тепер увесь наш підрозділ знає обидві технології.

Тому, мій досвід роботи допоміг мені у військовій службі, й навпаки. Я вже зараз розумію, що моя поточна діяльність позитивно вплине на мою кар'єру в IT. Це стосується і нових знайомств, які стануть у нагоді в майбутньому.

Більш того, я дуже класно прокачала софт скілли, адже на службі важливо вміти донести інформацію до людей або домовитися з ними. Через те, що це закритий колектив, дружні стосунки всередині нього—одна з запорук успіху. Від цього якраз залежить швидкість та якість виконаної роботи.

Ще я більше не можу уявити своє життя без машини. Під час війни вміння водити, звісно ж, дуже важливе, але я тепер не готова обходитися без автівки й у мирний час. Ну і скілл водіння у мене прокачався, не зважаючи на менш ніж рік досвіду.

Я цікавлюся машинами, тому круто мати можливість поїздити на різних тачках та в різних умовах. Іноді це дуже небезпечні ділянки. Одного разу ми їхали по полю, де, як ми вже потім дізналися, можна було зустріти ворожий танк. Навіть я підсвідомо хотіла скоріше пролетіти цю ділянку, але все обійшлося.

Взагалі під час війни я зрозуміла, як важливо прислуховуватися до інтуїції. Однієї ночі я прокинулася, і мені стало дуже страшно, тому я вирішила про всяк випадок спуститися у підвал. Як тільки я це зробила, був приліт - не по нам, але дуже близько.

З найскладнішого на фронті—різка зміна обстановки, коли потрапляєш у зону близької дії артилерії. Звісно, я чула приходи поки була в Києві, але вони були далеко. На фронті дистанція набагато менша, та зброя використовується інша.

Одного разу ми увесь день чули арт-дуель, і це було дуже страшно. Хотілося кудись сховатися, поїхати з місця дислокації. Але, до цього звикаєш, тому зараз я легко розрізняю що і де прилетіло, та чи треба ховатися. Через близькість приходів спочатку було лячно лягати спати, але це тривало лише кілька днів. Потім я спокійно могла засинати, але якийсь час все одно підривалася через гучні звуки.

На місці нашої дислокації були постійні обстріли, тому що ми знаходилися поміж двох стратегічних об’єктів. Кожної ночі прилітало по одному з них, але, на щастя, ми не потрапляли під прямий обстріл. Ми жартували, що найголовніше—щоб не прилетіло у наш туалет на вулиці, бо було б трохи ніяково.

Гумор дуже важливий на фронті. Звісно, іноді страшно та сумно, але ми намагалися увесь час жартувати. У нас є свої інсайдерські приколи, один з моїх колег навіть робив футболки з фразами типу “ТрО—це як ЗСУ, тільки дикі”. Ми з гумором ставилися навіть до небезпечних ситуацій.

Так, наприклад, хлопці з мого підрозділу одного разу збили протитанкового їжака, і приїхали з криками “Ми їжа збили!” Я не розуміла, якого їжа та навіщо вони збили, поки не вийшла на вулицю та не побачила пом’яту автівку. На емоціях були усі окрім водія—він дуже любив цю машину, тому йому було не до жартів.

В підсумок, хотілося б сказати, що не всі мають йти на фронт. Без тилу немає сенсу воювати , адже ти захищаєш мирне населення та їх можливість працювати. Простим людям складно без військових, а військовим - без простих людей, адже підтримка тилу дуже важлива. Волонтери, Нова Пошта, СТО - усі, хто допомагає військовим, також є важливою частиною наших військ.

У мене є знайомі, які пишуть та кажуть, що не можуть спокійно жити та відпочивати. Але ми боремося саме за те, щоб українці могли мати нормальне, повноцінне життя. Звісно, не забуваючи про військових.  Коли ми повернемося з фронту, всім треба буде багато працювати для відновлення нашої країни. Тому, важливо бути активними й зараз, та робити для перемоги стільки, скільки кожен може.