BRIGHT VOLUNTEERS. SPECIAL EDITION #2

Сьогодні ми продовжуємо розповідати про брайтів та їх волонтерство, адже одного дня точно не вистачить, щоб показати все, що роблять наші люди.

Герой цієї статті, як він сам каже, своїми руками допомагає завдяки нам всім. Це Сергій Мелешко, якій разом з Євгеном Губановим займається діяльністю нашого фонда Bright Volunteers.

Сергій Мелешко, продакт-менеджер

Я повернувся до Харкова у квітні 2022, і після цього почав волонтерити, десь у травні. На той час нашому СОО Жені Губанову треба було відвезти у Дніпро дрони, які він придбав спільно з Брайтом. Ми з Женею скооперувалися, і це почало набирати обороти. Власне, тоді до мене дійшло, що я можу бути корисним, навіть якщо не можу нести військову службу.  Коли ти розумієш, що є різниця, коли ми всі разом щось робимо, допомагаємо, це має дуже велике значення. В мене просто все перевернулося в голові від цього. Всі ті матеріальні цінності та все на що колись збирав—то все дурниці.  Виїжджаючи з Харкова, я зрозумів, що життя може закінчитися просто в одну мить. І тоді думаєш, нащо тобі та машина—це просто транспортний засіб. Я сам з Салтівки, тому знаю багато людей, які втратили все.

На початку літа 2022 я потрапив на прийом до доктора. Я побачив, що він приїхав на військовій машині, і так дізнався, що він працює у військовому шпиталі у Новій Водолазі. Там проходить лікування дуже багато бійців, тому ми почали цілеспрямовано їм допомагати.  Надалі ми їздили туди кожний місяць, незважаючи на те, чи були загальні збори на це. Наприклад, за гроші, які ми зібрали разом з іншими брайтами, ми купили в госпіталь вакуумну систему для терапії ран і розхідники для неї, а також ще багато речей, котрі допомагали в лікуванні хлопців та полегшували роботу медичних працівників. Буває і таке, що у лікарні нам кажуть, що ми всі і так дуже багато допомогли, їм незручно вже щось від нас отримувати.  Зараз, звісно, стало складно зі зборами, бо у всіх є кому кидати напряму—друзям, родичам. Тому гроші збираємо вже в крайніх випадках. Насамперед, можна собі в чомусь відмовити та використати ці 5, 10, 20 тисяч на всі нагальні потреби захисників, бо це має дуже велике значення.

Пізніше Женя окрім дронів та інших речей почав возити машини для військових і підтягнув мене до цього. Спочатку ми самі забирали машини із Києва і далі доставляли хлопцям в Краматорськ. Потім з'явилися волонтери, котрі допомагали нам довезти машини до Харкова, а звідси ми вже вдвох відвозили їх хлопцям.

Зараз не до кінця зрозуміло, як ми будемо після нового року приганяти машини через зміни в законодавстві. Поки змогли закупити кілька наперед, і це дуже зручно, бо іноді приходить запит від військових, а в нас якраз вже є машина на ремонті.

В нас була ситуація, коли ми понад місяць ремонтували машину, а хлопці встигли покористуватися нею тільки три дні та потрапили під обстріл. Всі живі, і це супер, тому розумієш, що навіть в цьому випадку машина зробила свою роботу.

Іноді бачиш різні ситуації, і хочеться скласти руки, бо дуже багато перешкод на твоєму шляху. Ще й бачиш людей, яким поступово стає все одно. Але розумієш, що якщо всі перестануть щось робити, то який взагалі сенс в тому, що стільки людей загинуло, стало інвалідами? Під час кожного контрнаступу, під час кожного бою скільки наших людей загинуло, скільки травмованих було?

А я, наприклад, сам бачив як все було у Харкові—обстріли, артилерія. Зараз же, коли все відсунулося, і тепер Куп?янськ нищать, тут вже наче все окей. Тому зараз дуже важко. Але не всі розуміють, якою ціною це дається. Після такого намагаєшся ще більше допомагати, хоча це все важче і важче, бо гроші закінчуються.

Для мене волонтерство стало звичкою. Зі свого боку я зрозумів, що буду робити все можливе і не допущу, щоб русня на нашій землі робила, що схоче. Мене думки про таке кожного разу просто з'їдають. Тому нам треба постійно підтримувати захисників і пам?ятати, що вони ризикують своїми життями заради того, щоб врятувати наші.

І ми продовжуємо. В нас багато людей в Брайті, хто робить це на постійній основі. Ми всі розуміємо, що у кожного своє життя, і не завжди можеш запитати про допомогу. Це можна зрозуміти—дуже важко жити тільки цим, треба якось видихати, планувати щось.

Я взагалі був приємно здивований, скільки людей у нас в чаті відгукнулося. Все, що ми робимо—я вважаю, що це наша спільна справа. Я просто знаходжуся тут і зараз, і в мене є бажання це безпосередньо робити. Якби нам ніхто не допомагав, ми могли зробити у 20-30 разів менше, тому це все колективна робота.

В нас вже навіть є плани на те, що будемо робити, коли все закінчиться. І взагалі, зараз я дуже жалію, що не почав волонтерити з 14-го року, бо тоді війна умовно нас не торкнулася. Тільки тепер розумієш, який дурень був, що не усвідомив масштабу всього цього. Це дуже важко, але у всіх є право на те, щоб виправитись, і зробити це достойно, для кращого життя у всіх.

Волонтерство стає твоїм покликанням. Ти вже без цього не можеш, намагаєшся по максимуму допомагати. Про себе ти вже набагато менше думаєш. Звісно, треба жити, але для цього все й робиться—щоб у всіх було вільне, якісне життя.

Наразі ми вже маємо кілька конкретних напрямів роботи. Це допомога військовим, лікарні та звісно ж дітям із деокупованої Балаклії. Кожного місяця ми виділяємо час на планування і намагаємося за допомогою наших сімей, друзів, та брайтів приділити увагу всім.

Коли ми перший раз приїхали до Балаклії, то було взагалі дуже важко, бо побачили не просто дітей, що пережили окупацію, а їх страхи, наслідки всього цього.

У дітей спершу пандемія вкрала два роки життя, а потім і русня. Це роки життя, які вже не повернеш. З ними працювали психологи та терапевти із UNICEF. Це було дуже круто, бо діти завдяки цьому поверталися поступово до нормального життя, їм було весело разом. Чого не скажеш про їх батьків, з якими було дуже важко спілкуватися, бо багато з них пережили дуже страшні речі.

Коли ми їздимо до дітей, вони взагалі нас розцінюють якимись магічними чуваками. З іграшками, цукерками, ще якимись приколами. Колись вони нас з Женею покликали танцювати, і ми з ними хвилин двадцять під пісні з Тік-Току хороводи водили.

І це було так класно, я просто на цей час відірвався від реальності. І здавалося, що все в мене гаразд, проблем взагалі ніяких немає. А потім тебе діти ще обіймають, питають, чи приїдеш ще. Бо вони тебе запам?ятали, чекають тебе. Тому ти кожного разу їдеш звідти з відчуттям, що знаєш цих дітей вже років п'ять.

Кожного разу є і негативна сторона. Наприклад, я десь місяць тому був Балаклії, якраз у частині, що потрапила під бойові дії. Там досі стоїть спалена техніка, а також є місця, де загинули наші хлопці. І тут просто нема слів, бо коли ти бачиш це, чуєш від людей, що вони пережили, то розумієш, що в тебе не було проблем. Це взагалі важливо—вміти просто вислухати людей, підтримати їх.

Окрема ситуація із нашими захисниками. Першого разу, коли Женя мене взяв до хлопців, мені якось ніяково було, я не міг їм в очі дивитися. І один військовий підійшов, покликав. А я кажу, що мені соромно, що ви таку нереальну роботу робите, а я ні. Вони ж мені сказали, що в мене є інша супер-сила, і я теж роблю велику справу.

Головне—не забувати про військових, і вони за це будуть дуже вдячні. Хлопці сказали, що бачать, як ми постійно до них їздимо, допомагаємо, і це важливо. Постійно бачимо як людей, яких вже знаємо, так і нових хлопців, які нам дякують. Після цього, я трохи видихаю щодо питання, чи роблю щось корисне.

Взагалі багато чого можна розповісти, але це вже просто стало частиною життя. І, мені здається, так для кожного. Бо кожна обізнана людина розуміє, що якщо не служиш—окей, роби донати, або можна локально якось допомагати. Для всіх є роль, кожен може бути чимось зайнятий.  Коли мені стає складно, найкраще для мене—бути в оточенні близьких людей. Я дуже комунікабельна людина, тому коли є якісь питання, які я не можу вирішити, я звертаюся до своїх друзів, дружини. Вона взагалі мене дуже підтримує, і звісно дуже нервує. Найгірше з цим було, коли досі була більш активна фаза, а ми їздили постійно до хлопців. Вона дуже хвилювалася за нас, але підтримувала мене і мій вибір.

Також дуже надихають люди, які власне теж волонтерять. Наприклад, Женя—коли я на нього дивлюсь, в мене проходять всі вагання, бо я бачу скільки він жертвує: і коштами, і своїм часом, і часом родини. І це не тільки він—багато таких людей.

Після цього, я спілкуюся сам з собою, якби це дивно не звучало. Оцінюю, що вже зробив та що ще можна зробити. Та й взагалі, якщо ти сидиш тут в теплі, нагодований—це завдяки тому, що хтось зараз віддає своє життя за тебе. Ось так подумаєш про це, і все на раз-два проходить.

З часом ти й сам стаєш трохи інфлюенсером, і формується певне коло людей, які постійно тобі донатять. Навіть коли вже важко, є проблеми з фінансами, всі все одно намагаються. Це дуже допомагає, бо ти розумієш, що тобі є на кого покластися. А взагалі, кинути цю справу дуже легко. Але от як ти потім з собою будеш миритися через те, що кинув?

Це стосується не тільки окремих людей, а і компаній. Бувало таке, що хтось допомагав безкоштовно, а потім просить заплатити, бо змінилися умови і так далі. Комерція бере верх, але люди просто не розуміють, наскільки ця допомога важлива для інших.

Чи збираюся я продовжувати? От цього тижня якраз їду в нашу лікарню, бо наша допомога там завжди потрібна. Окрім військових, там є і люди з важкими захворюваннями, онкологією. І коли ми бачимо докторів та медсестер, які там все роблять, то просто думаєш: «так, як побільше цього місяця відкласти, щоб знову сюди щось привезти?»

А пацієнти, навіть лежачі хворі, самі кажуть, що треба сфоткатися, щоб до нас потім питань не було. Хоча ми не хочемо їх цим турбувати. Фото робимо тільки коли є загальні збори, і необхідно робити звіти.